Далі тіпали  його - відділяли кострицю від волокна, тріпали об дошку, м’яли на бительні  й на завершення терли на терниці.

Після цього волокно микали на гребені, надаючи кожній волокнині одного напрямку. Готове прядиво складали у повісла (куклу). З нього микали мички, котрі для прядіння вичісували дерев’яною гребінкою.

Пряли на веретені й на прядці. Продуктивність прядки набагато вища від веретена тому на початку ХХ ст. вона широко застосовувалась.Випрядені нитки змотували з веретена або прядки на мотовило у півмоток (30 ниток), який змотувався на витушці. З клубків розмотували нитки на співницю (снувальну). Зняту звідти пряжу (основу) парили, золили, прали, інколи білили на сонці чи морозі, при потребі фарбували.

Щоб отримати жовтий колір, використовували завжди березову й вільхову кору, лушпиння цибулі; для зеленого кольору використовували траву дрік, червоного - материнку.

Для ткацьких робіт використовували ткацький горизонтальний верстат- кросна..

Основна їх деталь – навій - укріплювалася на масивних стовпчиках з природніми розгалуженнями. Решта деталей - начиння і батан, до яких кріпилися нитки. Їхніми складовими частинами були два соснових кругляки з перпендикулярними відростками на кінцях, що виконували роль ніжок, на протилежних кінцях у просвердлені дірки вставлялися рогульки, на які клали навій.

Начиння - це два ряди нитяних петель, нав’язаних на прутику і заведених попарно одна в одну.

При навиванні основи на двох начиннях з петлями кожна нитка протягувалась через верхню петлю першого начиння і між петлями другого; другу нитку пропускали між петлями другого начиння. Воно рухалось вгору та вниз за допомогою підніжки, що кріпилася мотузками до начиння.

Ткаля натискала ногою підніжок і піднімала то одне, то друге начиння. Під час цього утворювався зів (зазор між рядами ниток), куди протягувалося спіткання за допомогою човника. Майже в кожній хаті господиня мала такий ткацький верстат, а в кого не було - позичали у сусідів та родичів. Кросна можна було перенести з одного приміщення в інше.

Деревообробні промисли і ремесла

З дерева виготовляли кухонний посуд, хатнє начиння, транспортні засоби, знаряддя праці та ін. Найдавнішими способами обробки деревини були випалювання, видовбування, вирізування. У такий спосіб виготовляли кадовби (великі діжі для зберігання зерна), жлукто (для зоління білизни), ступи, ложки. При виготовленні ложок, ополоників, ковганок використовували дерево берези, липи, груші.

До пізніших деревообробних промислів належить бондарство.  Виготовляли бочки для соління, квашення овочів, діжі для води,  вина, квасу, соління грибів, овочів, фруктів.5-10 літрові баклаги та барила це були форми бочок з двома денцями. Другу групу становили вироби , що мали одне денце: дерев’яні відра й цебри для води , балії, бодні, коновки , ночви, мірки, дійниці тощо. Деякі з них мали форму циліндра , що звужувався догори, інші звужувалися донизу.

Деревину заготовляли заздалегідь, зрубані дерева розпилювали вручну або на лісопилках (тартаках - з використанням енергії води, що падає), висушували, сортували.

Стельмахство - виготовлення саней , возів, а також деталей до них – ободів до коліс, дуг, полозів тощо.

Теслярство – обробка деревини підготовка деревини для будівлі млинів, мостів, господарських та житлових будівель.

Столярництво – виготовлення і встановлення дверей, вікон, віконних рам, наличників, вироблення столів, лав, ослонів, скринь. Виготовляли знаряддя праці: плуги, рало, борони, .сохи (дерев’яні деталі) тощо.

Займалися художньою різьбою, випилюванням, випалюванням, фарбуванням. До деревообробних промислів та ремесел належало плетіння з кори дерев (берези або липи), а також з лози. Коробки – сівалки вигинали з дранки (широких , тонких пластичних дощечок, які відколювали від товстих колод, ретельно обстругували , а потім розпарювали в печі.) З вужчих та тонких полос дранки, бересту, лика плели кошелі для збирання лісових ягід та грибів. З лика плели взуття – личаки (постоли).

Лісові та інші промисли

З найдавніших часів і понині наших жителів рятував ліс, який був основним природним багатством та видом харчування. За Польщі у ліс ходили тільки ті які мали “квити” – квитки, з якими селянин мав право збирати лісові дари.

Цей вид промислів називається збиральництвом. Уже з середини червня починається збирання чорниць, лісової суниці, пізніше - брусниці, буяхів, ожини, журавлини. Всі види, крім журавлини, сушили на печі, а взимку варили для сім’ї різні чаї, компоти. Сушену чорницю продавали взимку – вона була набагато дорожча. Журавлину заливали у бочки сирою холодною водою. Брусницю варили (без цукру), складали у діжі, а інколи сушили. Ягодами лікували різні хвороби, особливо взимку. Не на останньому місці було збирання грибів, які сушили, а взимку споживали в їжу та продавали в селищі і навіть в інших містах.

Зайдеш в лісову галявину і шукаєш по “своїх” місцях білі-білі грибочки. Здається, вчора так переглянув, передивився цю місцину ніде нічого не було, а сьогодні стоять такі величні, красиві, не налюбуєшся. Батько ще вчить, як правильно зрізати гриб, щоб не зачепити – не знищити кореневище гриба. Ідеш березовими, сосновими чи дубовими галявинами, а там стоять черенками гриби, не хочеться їх і зрізати.

Бувало, пройдеш не один кілометр по бору чи галявинах, молодому сосняку, назбираєш різних “губ’як” (сюди відносяться такі гриби, як: маслюки, сироїжки, лисички, скотерички, підберезовики, симороги, рижики тощо).

Але ніякого сміття, ніяких пляшок, консерв не викидали і не вивозили в ліс. Це щось було святе. А ти ідеш і милуєшся тим, що створила природа, дихаєш свіжим повітрям, не надихаєшся.

За день виходиш різними килимками – вересовим, моховим, ягличним або шовковистою травою чи купчиною.

По лісу було багато джерельних криничок і всі ходили пити з них воду. Якщо вона була забруднена, прочищали, щоб всім перехожим водичка у криниці була чистою. Ще й зараз дехто із сільських жителів ходить по воду до криниць. Криничку, що була на обійсті хутора, називали іменем господині або господаря (Каленичина, Федорина, в Жовенці, в Завечії, Славкові, коло Печі...)

А яке розмаїття квітів та лугових пахучих трав! Ген – ген за селом колосками хвилюються житні або пшеничні поля, квітуча гречка, а навколо них  польові ромашки з синіми, наче море, волошками.

А ще промислом  жителів села було викурювання смоли і вигонка дьогтю. Смолу викурювали переважно із старих соснових пнів. У побуті вона використовувалась для змащення коліс воза.

Із березової деревини гнали дьоготь, який теж застосовувався для змащення коліс, а також для обробітку шкіри та в лікувальних цілях.

Поряд із вигонкою смоли та дьогтю в нашій місцевості займалися добуванням живиці – смоли із сосни.

Поселення та житло

Полісся характеризувалося поширенням малодвірних поселень в основному вуличного типу. Забудова велась переважно за проектами поміщика. Малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори.

За характером взаємозв’язку житла і господарських споруд у забудові двору можна виділити три типи: з незв’язаними будівлями, з частковим взаємозв’язком, з повністю з’єднаними спорудами.

За характером взаєморозташування житла і господарських споруд виділяється шість типів забудови: вільна, однорядна, Г- подібна, П- подібна, замкнена та змішана.

При вільній забудові господарські будівлі і хата розташовувалися без певного регулярного порядку, йдучи за особливостями рельєфу та вимогами господаря. Хати були покриті соломою, очеретом, багаті дозволяли собі накрити дах черепицею, заможні - дранкою. Найдавніше житло було однокамерним, а пізніше з двох і більше. Ускладнювався план двохкамерних жител, які складалися із хати та неопалювальних сіней. Добавляли або виділяли в сінцях кімнату, яку називали кухнею або хатчиною.

Багаті будували хати з декількома кімнатами, в першій обов’язково повинна була бути піч, друга – світлиця, а через сінці теж могли бути кімнати, а ще більш багаті господарі перед вхідними дверима прибудовували додаткове приміщення - ґанок.

Типи трикамерного житла відомі у ХУ ст. У другій половині ХІХ ст. у зв’язку з соціально – економічним розшаруванням населення відбулися помітні зміни     в архітектурно – планувальній системі житла. Вони полягали у відокремленні в сінях комори (комірчини, чулана, кладовки, стебки).

У ХХ ст. стебки почали будувати окремо від хати, вони функціонували за призначенням льоху.

Інтер’єр хати та його елементи

Традиційним інтер’єром селянського житла була притаманна українська вариста піч, яка завжди займала внутрішній кут з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни(чільної, передньої), де були вікна. Піч складали із місцевого природнього матервалу – каменю та глини, які можна було знайти навколо села. Із цегли печі складали шляхтичі, під час Польщі, євреї, пани - українці.

В бідняцьких поліських хатах майже до початку ХІХст. побутувала архаїчна форма курної печі , дим від якої йшов просто у хату.

По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, святий угол), у якому розміщували ікони Святих, прикрашені вишитим рушником , свяченими травами, вивішували лампадку.

Під божником уздовж причілкової стіни стояв стіл .Біля столу попід тильною стіною ставили довгу дерев’яну лаву, а з зовнішнього боку - ослінчик. Зліва від столу знаходилась скриня. Уздовж тильної стіни між піччю та причілковою стіною будували дерев’яний настил – піл. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі на ньому спала родина. У великі святкові дні піл і лави покривали тканими кольоровими ряднами, постелками або доріжками.

Біля дверей та понад ними робили дерев’яні полиці (мисник), а знизу ставили дерев’яний двоярусний водник.

Для освітлювання користувалися давніми пристроями – свічками або лучиною, робили ґніт. В заможних селянбули керосинові лампи. Всі вулиці села повністю були електрифіковані у 1964р.

Своєрідність поліському інтер’єру хати надавала ціла система жердин (бальки, вішаки) .На одних вішали рядна, рушники, постіль, на других – одяг, в основному верхній . Нижнє та святкове вбрання зберігалося в скрині.

Невід’ємною частиною села є історія нашої школи. 1897 р. в селі була відкрита перша школа для навчання сільських дітей. В ній навчалося 43 хлопчики і 31 дівчинка. Вчителем працював Петро Прилуцький, Закон Божий викладав священик Баторевич Василь Григорович. Зростав інтерес до книг та писаного слова, до історії рідного краю. Багато дослідників вивчає історію Волинського краю. В цей час організовується “Товариство дослідників Волині,” в якому співпрацювали краєзнавці В.Кравченко, П.Тутковський, Я.Яроцький, які зібрали цікавий матеріал рослинного і тваринного світу, історію цього краю.

Адже понад 80 років тому селища Рокитне не було, його збудував у 20-і роки минулого століття російський інженер Петро Петрович Щедрін.

Він звів свій дім з мезоніном серед лісу, від якого просіка виходила до залізниці..

Незважаючи на те, що після реформи Волинська імперія у господарському розвитку просунулась вперед, в цілому вона залишилася аграрним відсталим краєм, де промисловість носила напівкустарний характер. У сільському господарстві основна маса селян страждала від малоземелля та безземелля, відсутня можливість знайти будь-який заробіток ставила знедолених селян у безвихідне становище.

Під час панування Польщі, населення переслідували за рідну мову. Навчання проводилось тільки польською мовою. Деякі школи закривали, хоч 70 % українців були зовсім неписьменними.

Українські газети, що виходили у Польщі, повідомляли факти про шалені переслідування польськими властями українських шкіл. Крім того, польські вчителі били дітей, які на перервах розмовляли українською мовою. Життя селян було нелегким, таких проблем не було у заможних селян.

Хати освітлювали лучиною, а хто мав лампу, то гасом. Не кожен селянин міг придбати лампу, керосин.

1898р. став до ладу скляний завод, який першу назву мав “Гута”.

Тому дехто з односельців працював на гуті, а хто на тартаку. Ще були цегельний завод, млин, смолокурні, олійні. Робочий день був по 14-16 год.

1918р. було встановлено Радянську владу. Та невдовзі Рокитнівщину окупували австро-німецькі загарбники; після їх краху село було захоплено петлюрівцями.

Влітку 1919р. Волинь була окупована білополяками. В червні 1920р. Червона Армія захопила селище Охотникове і с.Рокитне.

За Ризьким договором 1921р. Західна Україна і Білорусія ввійшли до складу панської Польщі, в тім числі і наше село Рокитне. 1922р. селище Охотникове перейменовано на Рокитне, а залізнична станція стала називатися Рокитне-Волинське, Рокитнівська станція входила до Сарненського повіту Польського воєводства.

На той час в селі проживали не тільки українці, але й білоруси, євреї, росіяни, яких називали “москалі”, поляки.

Із спогадів жительки с.Рокитне, 1923р.н., М.С.Близнюк дізнаємося про життя  наших предків початку ХХ ст.

По вулиці Дереново (Б.Хмельницького) та Куток (І.Франка) в основному жили євреї та заможні селяни, які змогли побудуватися.

Єврейська школа була у провулку, який зараз носить ім’я Івана Франка. В ній навчалися єврейські діти. По неділях  в цьому приміщенні  єврейські родини молилися Богу. В районі сучасного магазину “Рідний край” стояв будинок євреїв Шпиликів. Він підтримував крамницю, в якій продавав селянам борошно, хліб, керосин (гас), сало.

Утримував господарство: курей і корову, яку пасли сільські діти з весни до осені за кусочок хліба і сала, а дорослі ходили з хуторів в найми до жидів в село. Якщо іти з центру села в сторону КДЗ, по праву сторону за Шмиликами , через вулицю діяла “жидівська” кузня, в якій виготовляли реманент для обробітку ґрунту. Тут проживала родина єврея Сперка. Займався він кравцюванням (швейним виробництвом), шив жіночий одяг: корсети, сорочки, блузки, спідниці, а багатим - саки (теплий жіночий піджак). Ближче до центру села жив єврей Берко, який займався пошиттям чобіт, черевиків і ремонтував взуття багатим, тому що бідні селяни ходили в постолах.

Чоловіки носили полотняні штани, сорочки, в холодну пору року – накидали гуньки.

Жінки носили білу крамну вишиту сорочку, спідниці з батисту у святкові дні, а сіру, довгу ,полотняну сорочку та темну спідницю в буденні, хустку на голові. В зимові дні бідніші жінки одягали сукняні гуньки з клинками, а багаті - кожушки з овечої шкіри або саки.

Під час весілля всі молодиці, жінки, наречена,  коли ставала жінкою, заплітали косу і голову сповивали наміткою перебраною , а дівчата в кольорових хустках – кудлочках, дівчатка в стружечках а ще зимою накидали на голову або плечі опинанки.

В більшості селяни жили по хуторах: в Подищі, Марин, Подкруж’є, Берцах, Волочка, Гнойки, Чухове, Довжиця, Завечіє, Полом тощо.

Хати були збудовані на відстані 0,5 км. одна від одної, це найближче, а то було і по 1- 3 км один хутір від іншого.

У 20-і роки ХХ ст. село було огороджено заставою і на ніч закривались ворота на замок. Місцева влада – староста і писар, сиділи у гміні , яка була розташована в районі сучасного магазину “Школярик”. Ось так жили селяни Рокитного, народжувалися, росли, кохалися, будували собі житло, ростили діток, працювали на землі, орали, сіяли, вирощували урожай. Доглядали худобу, якщо не свою то панську. Техніки не було зовсім. Нелегко жилося нашим пращурам.

Побувавши у 20-30 р. ХХ ст. в селах Волинського Полісся, прогресивна польська письменниця Ванда Василевська писала у 1937 році, “...Бачать селяни примару смерті, що наближається страшний цей час, коли немає жодного корця зерна в коморі, жодного лантуха картоплі в погребі, жодної корови в хліві, а по хаті бродять всохлі, немічні діти...”. Це було в безземельних або малоземельних родинах, особливо в бідних багатодітних сім’ях. Літом всією сім’єю  збирали ягоди, гриби, які можна продати, а висушені залишали для себе на зиму.

У вересні 1939 року  звільнено Рокитне від поляків.

Західноукраїнські землі злилися із східними, утворилась єдина Радянська Україна.

Відразу після визволення утворились перші органи народної влади – селянські комітети, розпочала свою роботу сільська Рада в 1939р. Першим головою був Василь Іванович Заблоцький.

Поміщицькі, церковні, осадницькі землі були розподілені серед безземельних та малоземельних селян. На гуті запроваджено 8-годинний робочий день. В школах навчання проводилося українською мовою, але й обов’язковою була російська мова за програмою російських шкіл.

1940 р. в районі відкрито районну лікарню де було безплатне медичне обслуговування.

15 липня 1941 року німецькі загарбники вдерлися в с.Рокитне.

В селищі окупанти влаштували концтабір, кінотеатр перетворили у стайню, в шкільному приміщенні розмістили жандармерію.

Рокитнівські ліси стали надійним пристанищем для партизанських груп, втікачів з полону, бандерівців. В нашому краї діяли партизанські загони ім.Дзержинського, із з’єднань - В.М.Яремчука, О.М.Сабурова. Польське з’єднання, яким командував Р.Сатановський; підтримувало тісний зв’язок з членами підпільної організації на хуторах  Діброва та Берестя.

Настраждався наш народ у Велику Вітчизняну війну. Старожили села ще пам’ятають, як німці зганяли молодь у вагони і відправляли до Німеччини, а цивільних, євреїв і полонених солдатів відправляли в концтабір в селище. Адже з історії відомо, що в с.Рокитне до 1942 року проживала велика кількість єврейського населення, а які ще залишилися то вже проживали в селищі.

“...Дорогою ціною дісталася нашому народу перемога у Великій Вітчизняній війні. Ще й досі невідомі усі поховання, місця масових розстрілів цивільно населення, військовополонених. Звернемося до архівних документів.

“Заключення” надзвичайної комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників на території Рокитнівського району складене у 1944р. константує:

“26 серпня 1942р. окупанти зігнали євреїв з села та селища Рокитне на базарну площу. 411 чоловік було розстріляно, а частину вивезли в Сарни і там розстріляли.

Це підтверджується актом від 29.11.1944р. огляду місць захоронення вбитих громадян у 1942р. і показань свідків”.

Як зазначено у “Хронологічній довідці на населені пункти Рокитнівського району про окупацію їх німецько-фашистськими загарбниками”, у селищі Рокитне знищено 1365 чоловік цивільного населення” (Із матеріалів Рівненського краєзнавчого музею – автор В.Костюк).

196 наших односельців боронили Батьківщину в лавах Червоної Армії.

За бойові заслуги 97 чоловік нагороджено орденами та медалями.

На фронтах загинуло 99 мешканців нашого села.

6 січня 1944 р. – є Днем визволення Рокитного від німецьких окупантів.

Зразу розпочалася відбудова села, відкрилося навчання в школі. Вже на кінець 1944р. посилились темпи заготівлі лісоматеріалів. Широко розгорнулась шефська  допомога шахтарям Донбасу та металургійній промисловості. Молодих юнаків та чоловіків  із села влада направляє працювати на шахти на Східну Україну.

З 1945р. більшість наших селян займалися власним господарством, сіяли льон, коноплі, горох, квасолю, боби, гречку, зернові.

Виробляли на саморобних пристроях олію. Виготовляли волокно і пряжу, ткали на ткацьких верстатах. В селі з’являються свої майстрині по пошиттю жіночого та чоловічого одягу.

Найкращими бондарями була родина Богданців. Вручну виготовляли колеса, вози, все необхідне для збруї.

Майстрами свого діла були ковалі , гончарі – майстри глиняних виробів (Пахнюк Григорій Федорович).

Славиться село і понині своїми вишивками Це не господиня , якщо в неї хата не прибрана вишитими рушниками, доріжками, серветками(ними накривали хліб), наволочками, тканими ряднами, постелками, доріжками; якщо вона не мала вишитої крамної сорочки  чи вишитого фартуха, крепдешинової спідниці на свято.

У вересні 1948р.був організований колгосп ім.Т.Шевченка, до нього входило 12 дворів.

 Першим головою був Олексій Павлович Вознюк.

  У квітні 1949 р. на східній стороні села був створений другий колгосп “Борець” його очолив Олександр Павлович Вознюк. ( Із Кутка).

1950р.–розгорнулась масова колективізація сільського господарства.

В листопаді 1950 р. рішенням загальних зборів колгоспників колгоспи об’єднали в один - “33- я річниця Жовтня” з центральною садибою в селі Рокитне (ще входили хутори Галичі та Марино).  

До господарства ввійшло 479 дворів колгоспників. Було 116 плугів, 88 борін, 6 сівалок, 75 кіс, 4 віялки, 41 сани, 92 вози. На фермі було 444 голови великої рогатої худоби, з них 28 корів, решта телята, телички, бички, бугаї, а також92 свині, 84 вівці, 60 коней.

В 1954 р. колгосп одержав першу автомашину. У1959р. у зв’язку з ліквідацією Клесівського району до нашого колгоспу увійшли села Осницьк і Крута Слобода (після 1961 р. –залишилося село Осницьк).Колгосп носить назву ”Ленінським шляхом” , пізніше у 90-і роки - ” Колос”.

Після Вознюків колгосп очолювали - Нобелєв, Н.Й Салімонова, П.М.Богданець, А.Д.Доля, І.М.Трохимчук, С.В.Жданюк. На даний час ПСП “Рокитне “ очолює В.П.Цісар.

У 60 – ті роки велику цінність має наш поліський ліс. Дає живицю, з дуба виробляють паркет, сировину для фанери, целюлози. Колектив лісництва, яке знаходилося на території села, щороку відправляє для потреб країни сотні кубометрів лісу.

У сільському господарстві зменшили вирощування  зернових, а сіють кукурудзу. Знову нелегкі часи: на кукурудзяному хлібі довго не протягнеш, рятували бідних селюків картопля та городина.

1964р. став до ладу новозбудований каменедробильний завод. Наш поліський граніт  вивозять у всі кінці України, Грузію. Працював при ньому у 80-ті роки асфальтовий завод.

У 70-ті роки лісівники переробляють повністю кожне зрізане дерево від кореня до деревної зелені. Із неї почали виготовляти вітамінне борошно, за яке у 1979р. присвоєно “ Знак якості ” . З тонкомірів виробляють товари побутового вжитку або тріску для дерево тріскових плит. З дикоростучих плодів ягід та грибів виготовляють консерви та соки.

Зростає матеріальний і культурний рівень життя селян. Збудовано приміщення контори колгоспу, добудовано приміщення школи, сільський Будинок культури, ФАП, сільраду, відкриваються магазини з продуктовими та промисловими товарами.

Історичні пам’ятки села

Пам’ятник природи  знаходиться на території школи – величний  дуб, якому понад 400 років.

Древлянські поховання, одне з них біля шкільної їдальні, в центрі села Рокитне.

Дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці, Обеліск загиблим воїнам

Односельчанам у Великій Вітчизняній війні, в честь 30-річчя від дня Перемоги в селі встановлено пам’ятник ” Пушка ”.

На території ліцею посаджена Алея українсько – польської дружби та яблунева алея в честь 60-річчя Дня Перемоги.

Культурно – освітні та медичні установи

В селі працює дитячий садочок “ Золотий ключик “, Рокитнівський навчально – виховний комплекс “ Школа І-ІІІ ст. - ліцей ”, де навчаються 852 учнів, працює 80 учителів.

Вищу освіту мають 72 вчителі, спеціалістів вищої категорії – 35, спеціалістів першої категорії – 8, спеціалістів другої категорії – 9, спеціалістів - 35.

В ЗНЗ діють: кабінет інформатики, хімії, фізики, біології, української мови та літератури, історико – краєзнавчий музей, культурно – дозвіллєвий комплекс,  бібліотека. Працює стоматологічний кабінет.

На даний час в селі функціонують ФАП, СБК, 25 торгових точок з них три державної власності.

Духовні заклади та общини

В нашому селі діє Свято –Успенська церква Московського патріархату, інших релігійних общин не зареєстровано.

Промислові та сільськогосподарські підприємства,

 установи, що розміщені на території села

В селі працює ПСП “Рокитне” – директор В.П.Цісар, “ДСК” –директор А.А.Кінчур, ВАТ “Рокитнівський спецкар’єр” – директор І.І.Вівчар, спілка “Селянський ліс” - І.Б.Луцик, комбікормовий завод – В.І.Лопуга, лісництво - Д.С.Богданець.

Населення та його національний склад

Жителями села більшістю є української національності, решта 0, 02 % поділяють між собою росіяни, білоруси, молдавани, литовці.

Дорослого населення  проживає 3417 чоловік, а дітей віком до 18 років - 1474.